Відповідно до установчих угод, зовнішні відносини розглядались як природне продовження внутрішньої компетенції Співтовариства на міжнародні відносини.
Як раніше Співтовариство, так і нині Європейський Союз розширили законодавчу компетенцію на багато напрямків своєї політики, і питання щодо того, хто повинен представляти ці інтереси у зовнішній сфері, стало найважливішим. Повноваження стосовно ведення переговорів та підписання угод з питань, з яких у Союзі існує законодавча компетенція, створили низку проблем, однак останні були значною мірою розв'язані Судом ЄС.
Питання щодо статусу Союзу як учасника міжнародних відносин створило ще більші проблеми. Країни-члени вважали, що матимуть переваги завдяки колективним діям у сфері міжнародних відносин. Однак вони не були готові передати інститутам Співтовариства повноваження у цих сферах, особливо, якщо це були питання оборони та безпеки. В результаті міжнародні дії у переважній більшості випадків проводились на міжурядовому рівні. Європейське політичне співробітництво (ЄПС) надало можливість країнам-членам робити колективні зовнішньополітичні заяви. Відповідно до спільної зовнішньої політики та політики у сфері безпеки (СПБОЗ), які були запроваджені Угодою про ЄС, передбачені конкретніші дії, однак вони залежать від країн-членів. Еволюція СПБОЗ надалі пов'язується зі спільною торговельною політикою ЄС, договірними повноваженнями останніх, а також зовнішнім розширенням деяких політик, встановлених Угодами.