Земельним законодавством України передбачено, що громадяни та юридичні особи можуть володіти такими правами на землю, як право власності, право постійного користування, право оренди та право земельного сервітуту. Зміст кожного з цих прав розкривається у розділі ІІІ Земельного кодексу України. Разом з тим, в окремих випадках ці права на землю можуть бути обмежені.

Необхідність встановлення різних обмежень господарської діяльності з використанню земель, у тому числі і тих, які перебувають на праві приватної власності, зумовлена значною мірою публічними інтересами, а також обмеженістю земель у природі і незамінністю їх в процесі господарської та іншої діяльності.

О.І. Крассов визначає обмеження прав на землі як встановлення в адміністративному порядку заборон на окремі види господарської діяльності з використання землі, або вимог про утримання від вчинення певних дій, або надання обмеженої можливості використовувати для строго визначених цілей земельну ділянку.

Обмеженням треба вважати будь-які заборони і вимоги про утримання від вчинення певних дій, які передбачені законодавством для відповідних видів земельних ділянок при наявності певних умов і які не застосовуються стосовно інших земельних ділянок аналогічного цільового призначення.

Встановлення обмежень прав на земельні ділянки є формою закріплення в законодавстві меж здійснення суб’єктивних прав осіб на земельні ділянки. Цілі обмеження прав на землю полягають у забезпеченні раціонального та ефективного використання земель та охорони всього навколишнього середовища. Характер обмежень повинен бути таким, щоб у результаті реалізації суб’єктивного права у встановлених межах не було заподіяно шкоди землям, для охорони яких встановлені обмеження, та іншим об’єктам природи. У той же час характер встановленого обмеження не повинен перешкоджати використанню земельної ділянки відповідно до її основного цільового призначення.